Ніколо Шеле – поет, прозаїк, художник. Автор книжок «Фісташкові мрії», «Фрагмен – ти щастя» та «Шизофренія».
— Ти уяви світ, де всі такі, як ми, сказав я. – Де всі насолоджуються життям.
— Цілий світ божевільних? – сміючись, запитала.
Ніколо Шеле «Шизофренія»
Чому ти почав писати?
Почав писати ще зі школи, приблизно в 5-6 класі. Я дуже любив малювати обкладинки до казок, які сам писав, тоді з’явилося десь 20 казок. Я працюю над тим, щоб опублікувати їх, трохи переробляю тексти. Це було моєю ідеєю: випустити збірку казок, розробляв оформлення від А до Я. Думаю, що вийде щось цікаве. В дитинстві я читав багато, і мені здавалося: «Чому саме так книжки розвиваються, чому не інакше?» І це якраз спонукало мене писати, я уявляв все по-іншому. І я завжди ділився цими казками, всі читали, розповідали про свої враження.
Як ти зараз оцінюєш свої казки?
Я вважаю, що вони будуть актуальними для дітей. Я хотів, щоб це були не тільки захопливі історії, а щоб мали в собі певну ідею. Я думаю, що однією зі складових казок має бути річ, яка гарно впливатиме на дітей.
Ти любиш антиутопії?
Цікава річ була на презентації «Шизофренія», тому що я до написання цієї книги жодної антиутопії не читав. І коли кажуть, що твоя книга схожа на Оруела чи Бредбері, коли порівнюють з хорошими письменниками, то це навіть приємно. В мене вийшла антиутопія, мені хотілося показати, що відчуває людина не така як всі, подивитися на еволюцію почуттів.
Чи можливе продовження «Шизофренії»?
Я над цим розмірковував. І думаю показати життя героїв вже в нормальному світі, буде цікаво подивитися, як вони пристосовувалися до нових декорацій.
Є багато книжок, які дають тобі короткотермінове захоплення, ти прочитав і воно пройшло, є такі, що залишаються в тобі, ти щось звідти береш як за основу. Я ж трішки пишу з фантастикою.
Я взяв собі таку цікаву планку: це повинно бути щось нове в літературі. Це буде без уявлень, без фантастики, але про життя. Головний герой житиме то в Україні, то у Великій Британії. Ну і книга буде мінімально перегукуватися з «Маленьким принцом».
Яким книгам надаєш перевагу?
Саме зараз читаю Харукі Муракамі «1Q84». Маю багато книжок в своїй бібліотеці, завжди в подорож беру книгу під настрій. Люблю читати по 2- 3 книги паралельно. Найбільший вплив на мене зробив «Мартін Іден» Джека Лондона, останнім часом хочу почати читати нобелівських лауреатів.
Ти кажеш, що тебе запрошують на фестивалі, але ти ігноруєш ці запрошення. Чому?
Це не те що запрошують, а є можливість бути учасником фестивалів, але поки я ще тримаю себе в такому очікуванні, тому що мені здається, що моїм відліком буде моя третя книга. Я маю що сказати людям, але я хочу сформувати свою ідею. От тоді я зможу ділитися з іншими.
За фахом ти інженер. Чому не пов’язав своє життя з журналістикою чи з іншою професією, значно ближчою до письменницької діяльності?
В житті так трапляється, що ми інколи нічого не вирішуємо, хоча вибір є завжди. В моєму випадку це був найзручніший варіант. Але мені подобається ця професія і в деяких нюансах вона приносить захоплення. А чому вибрав? Інколи потрібно зробити крок назад, щоб отримати те, що тобі потрібно. Через те, що я вчуся на інженера, мій письменницький напрямок отримав ще більший поштовх.
Ти ще й займаєшся дизайном. Можна сказати, що це хобі?
Просто в нас в сім’ї всі гарно малюють, і я думаю, що це щось більше ніж захоплення. Маю бажання працювати саме в дизайні графічному. Та письменництво ставлю над цим всім. Мені дуже подобається, тому що я відчуваю себе вільним. Інколи в мене не виходить аналізувати текст, настільки захоплено пишу.
Раніше також займався футболом, танцював хіп-хоп. В мене було багато захоплень і мені здавалось, що я замало часу приділяю кожному окремо. Але я поєднав малювання, дизайн і письменництво. Я сам роблю обкладинки до свої книжок. Подобається знаходити метафору в якихось речах і це може відобразитися на обкладинці.
І як ти все встигаєш робити?
Найголовніше — це бажання, тому що коли воно є, ти вже не шукаєш відмовок. Праця, бажання і маленький відсоток таланту.
Знаєш, багато людей живуть досить одноманітно і мало чим цікавляться. На твою думку, чому так трапляється?
Це мене лякає в людях, тому що я їх не можу зрозуміти. Легко говорити про чужі проблеми, або щоб зрозуміти людину, потрібно прожити її життя. Тоді можна зробити висновки, як би ти вчинив в тій чи іншій ситуації.
Не можу зрозуміти тих людей, які обмежують себе.
Їм нічого не потрібно, вони не полишають свою зону комфорту. І якщо в них щось не виходить, то вони кидають цю справу. Багатьом людям в цій зоні комфорту досить добре живеться. І в цьому полягає різниця: хтось припиняє боротьбу саме на тому моменті, коли щось не виходить, а ті хто добивається, то вони намагаються продовжити, не зважаючи на невдачі, негаразди.
Та людям варто інколи робити життєві підстопи, щоб просто подивитися навколо себе. Бо в гонитві за своїми бажаннями ми можемо багато чого втрачати.
Як ти ставишся до стереотипів?
Я взагалі дуже критикую статистику і стереотипи. Їх дуже багато приписують всім людям, заганяють в одні рамки. В тій чи іншій ситуації люди повинні поводитися одинаково. Я вважаю, що в кожної людини є свій почуттєвий спектр. В кожного періоду є якісь типові речі, якими люди користуються, а потім вони проходять.
Чи завжди потрібно бути відвертими з людьми?
Думаю, що завжди, бо це одна з ознак щирості. А її я люблю, як і простоту.
Be First to Comment