Олексій Чупа — колишній машиніст із Макіївки, а нині чи не найвидаваніший молодий український письменник. За минулий рік світ побачив три прозові книжки автора. Двоє з яких, «10 слів про Вітчизну» та «Бомжі Донбасу», увійшли до довго списку премії «Книга року ВВС». У грудні вийшла нова книга оповідань письменника «Казки мого бомбосховища», яка вже встигла отримати багато схвальних відгуків як від критиків, так і від звичайних читачів. Ми поспілкувались з Олексієм і дізнались: як він бачить майбутнє Донбасу, що спонукало його займатись літературою і як він пройшов свій шлях від машиніста до письменника.
Вас часто називають «донецьким Жаданом». Як Ви відноситесь до цього? І чи дійсно він вплинув на Вашу творчість?
До Сергія Жадана я ставлюсь якнайкраще. Він є моїм улюбленим автором. Саме він став моїм першим провідником у світ української літератури. Окрім того я почав вчити українську мову, читаючи його твори. І якщо б так називали кілька років тому – це було б для мене величезним компліментом. Але зараз я кардинально переглянув свої погляди на життя та літературу, тому якщо мене десь так називають, я намагаюсь натякнути, що мені це неприємно. Після стількох років писання, хочеться бути оригінальним, ні на кого не схожим письменником, тому краще б мене називали «макіївським Чупою».
У своїй новій книзі «Казки мого бомбосховища» Ви відверто, без прикрас, описали мешканців Вашого під’їзду. Чи читав хтось з них Вашу книгу? Як відреагували?
Дійсно, всі персонажі моїх оповідань мають реальних прототипів, які у різний час жили у моєму під’їзді. Підозрюю, що ніхто з них не читав моєї книги. Хоча я зараз з ними не тримаю контакту, тому можу помилятись. Єдиний, хто стовідсотково читав її – це я сам. Адже я також описав себе у «Казках мого бомбосховища». Звичайно, я не буду відкривати читачам цей маленький секрет, якого персонажу я є прототипом. Але це не так складно вирахувати, адже там всього два персонажі пов’язані з українською літературою і лише один з них молодий.
У романі «Бомжі Донбасу» Ви яскраво показали проблему аполітичності і відсутності національної свідомості у мешканців цього регіону. Чи могли ви припустити, що згодом ця проблема стане причиною повноцінного збройного конфлікту?
Зараз дуже модно пафосно казати, що письменники ловлять ниточки настроїв, які вітають у повітрі і потім плетуть із них свій роман, мов тонке павутиння.Коли я писав роман, то навіть особливо не замилювався над тим, що я пишу. Я просто викладав на папір свої думки, фантазії та спостереження. У підсумку мені, на жаль, вдалося передбачити багато чого. Хоча на той момент, я навіть гадки не мав, що цей конфлікт переросте в масштабну катастрофу, але загальні настрої вже тоді відчувались. Вони були видні у всьому: у стосунки до української держави, у способі життя, навіть у звичайних побутових дрібничках. Тому для мене це все було таким очевидним, що залишалось тільки написати про це і змиритись.
Як Ви вважаєте, чи зможе Донбас після закінчення бойових дій знову стати українським, не тільки територіально, але й ментально?
Я взагалі не вважаю, що Донбас повинен повертатися до наших терен. Можливо, в мені говорить втома, але я поки що не бачу в цьому сенсу. Адже ми всі живемо на засадах гуманістичного та демократичного суспільства, у якому примус до чогось є неприйнятним. Тому українізувати Донбас – це робити теж саме, що зробила з ним Росія. Зараз після багаторічної російської пропаганди та воєнних дій наївно думати, що людей вдасться переманити на нашу сторону гречкою та дешевою ковбасою. Навіть після того, як окупована територія буде під юрисдикцією України, то при першому ліпшому моменті там знову почнеться теж саме, що зараз. Як на мене, то потрібно в Україні провести референдум з питанням: «Чи хочете Ви, щоб Донбас знову став українським?» Якщо трохи пофантазувати, то найпозитивніший сценарій, який я бачу –це, якщо Путін виведе звідти своїх «зелених чоловічків».Тоді бойовики не зможуть контролювати ситуацію. І в цьому більш-менш нейтральному середовищі люди почнуть критично мислити. Але, на жаль, це всього лише мрії. Я вже остаточно попрощався зі своєю малою батьківщиною. Донбас не зможе стати українським, принаймні при житті цього покоління.
У книзі «Бомжі Донбасу» Ви дуже реалістично описали побут безхатченків. Як Вам це вдалося? Ви мали досвід спілкування з такими людьми? Чи це все лише Ваша фантазія?
У юності я був затятим футбольним вболівальником. І коли моя команда виїздила в інше місто на матч, то ми їхали разом з нею. Досить часто так ставалось, що ми не мали ні копійки в кишені і нам доводилось ночувати просто неба. Звичайно, я ніколи не бився за шматок хліба. Але під час своїх подорожей я досить часто моделював ситуації, у яких мені доводилось це робити. Цей досвід перебування у фанатській спільноті сильно допоміг мені при написанні книги. Але велика доля фантазії присутня. Я не думаю, що люди, не маючи даху над головою, будуть розмовляти на глибоко філософські теми, так як я про це написав.
Раніше Ви працювали звичайним машиністом на заводі. І тільки-но Ви дебютували зі своїм романом, як відразу стали найвидаванішим письменником України. В чому секрет Вашого успіху?
В мене є декілька причин успіху. По-перше, це звичайна вдача. Мені просто вдалося опинитись в потрібному місті в потрібний час. Мій перший роман «10 слів про Вітчизну» вийшов за декілька місяців до Майдану, але у ньому підіймалось багато суспільно-важливих питань. Тому під час революції він зміг зацікавити людей. А ось друга книга «Бомжі Донбасу» вийшла вже перед початком АТО. І коли Донбас опинився у центрі медіа уваги, то поява україномовного письменника з Макіївки не могла залишити журналістів байдужими. Своїй популярності я завдячую фатуму. Хтось зверху так задумав, що саме в той момент, коли почались важкі політичні процеси у нас в країні, я дозрів як письменник. Друга причина – це те, що я дуже багато і наполегливо працював над собою. Я займаюсь літературою з 2007-го року і не мав жодної офіційної публікації до початку 2014. Єдине, що у мене було — це дві самвидавні збірки поезії, зроблені на колінках. Але я й досі не вважаю себе гарним письменником. Мені ще є куди рости.
Не дивлячись на те, що Ваші прозові книги мали неабиякий успіх, свою поетичну збірку «Кома» Ви рішили випустити самостійно, а не у офіційному видавництві. З чим це пов’язано?
Якщо чесно, то мені було просто ліньки шукати видавництво. Адже я вже мав досвід спілкування з видавцями і зазвичай це все дуже довго і нудно робиться. Коли ти творча людина, то твої погляди змінюються дуже швидко та кардинально. І вірші, які ще вчора здавались тобі гарними та актуальними, сьогодні вже такими не будуть. Декілька днів тому я гортав «Кому» і зрозумів, що третину текстів я б туди вже не включав. А з моменту виходу книги пройшло всього лише півроку. Тому я хотів, щоб збірка вийшла якнайшвидше.
Мало хто знає, що окрім літературної діяльності, Ви колись були вокалістом рок-гурту «Stone Band». Чи буде розвиватись далі Ваш музичний проект? І чи збираєтесь надалі займатись музикою?
Проекту «Stone Band» не існує з 2012-го року. Хоча це була просто ідеальна компанія для мене. Ми повністю довіряли один одному. Я покладався на них в плані музики. Вони на мене в плані текстів. В нас був чудовий творчий симбіоз. Пік активності гурту був у 2010 році. Потім ми почали збиратись все рідше і рідше. Зараз я займаюсь літературою, а хлопці вже грають в інших гуртах. Музики мені дуже не вистачає. Зараз я виношую новий музичний проект, але поки що не хотів би розголошувати деталі.
Як Ви почали займатись літературою? Що Вас до цього спонукало?
Я з самого дитинства багато читав. В 14 років в мене з’явився зошит, в який я записував якийсь римовані рядки. А ось коли мені виповнилось 20 років, я ознайомився з віршами Жадана, почав ще більше читати і писати більш цілеспрямовано, замислюючись про що я пишу. Саме 20 років можна назвати точкою відліку мого літературного життя.
Наприкінці Вашої книжки «Казки мого бомбосховища» можна помітити дати написання книги. Перша дата є днем вашого народження. Що означає друга дата?
Цей напис є таким модерновим ходом. 30 серпня 1986-го року — дійсно є датою мого народження. А друга дата, 20 серпня 2014 року – це дата, коли я через воєнні дії мусив покинути свою малу Батьківщину. Ця книга я своєрідним реквіємом по моєму житті в Макіївці. Дописавши її, я остаточно поховав надію повернутись туди.
І наостанок побажання нашим читачам.
Читайте більше гарних книжок, розвивайтесь. В ці складні часи Україні дуже потрібні розумні молоді люди. І хоча мій прогресуючий із віком скептицизм каже мені, що «молодьож уже нє та». Але я все одно вірю, що талановитої молоді у нас стає все більше.
Be First to Comment