Про творчість, патріотизм, сім’ю, сподівання та інші важливі речі.
Рухайся, рухайся і ще раз рухайся! Йди, біжи, падай і зупиняйся тільки тоді, коли хочеш з несподіванки щирої і вар’ятської в найліпші свої обійми вхопити цей світ, зафіксувати його тлінні миттєвості і стати тим світом.
Сергій Мартинюк
На початку минулого, 2014-го року, вийшов альбом «Вігвам». Які плани в ФІОЛЕТу на поточний рік?
“Вігвам»” — це альбом, на який ми, і я особисто, покладали свого часу чимало надій, але, очевидно, він не дуже багато надій покладав на нас. На момент виходу платівки мені подобалося те, що ми зробили в плані матеріалу і звуку. Хоча, минуло якихось півроку і, як це часто буває з релізами, які лишаються за спиною, на пророблену роботу дивишся набагато критичніше. Втім, головне, що не соромно. Бо за деякі моменти з “Трохи тепла” та “Rock’N’Love” із супутніми їм акустичними ЕР мені відверто соромно. Але через це потрібно було пройти.
Коли наприкінці минулого року ми розпочали роботу над матеріалом до вже майбутнього альбому, над яким зараз активно працюємо, найперше, що я собі ставив за ціль – не покладати на все це жодних надій. Як показує досвід, менше очікуєш – більше отримуєш. Потрібно більше віри і роботи. Страшна і небезпечна фігня в житті окремо взятої людини очікування, які не виправдовуються. В результаті таких метаморфоз люди стають злими, агресивними, живуть з відчуттям невисказаності, незадоволеності. Все лихе йде з нас самих. Рідко приходить ззовні, скільки б ми не шукали винуватців своїх траблів у комусь/чомусь іншому.
Цей рік присвятимо роботі і, звісно, концертам. На початку травня, якщо все складеться так, як плануємо, світ побачить перший сингл з нового альбому, на підтримку якого проїдемося міні-туром країною. Можливо, буде ще декілька синглів і не виключено, що наприкінці року буде і сам альбом з масштабним декількамісячним туром. Відтак, рік буде дуже цікавим і відповідальним. Зважаючи на події в країні, потрібно вперто продовжувати шукати в собі сили не здатися на волю обставинам і тенденціям.
Чому “Вігвам” оминули музичні рейтинги?
До якихось менш іменитих рейтингів він таки увійшов, а так – не знаю, чесно кажучи. Хоча маю певні підозри. Окрім, власне, музики, яку ти робиш, потрібно ще в правильний час, у правильному місці і з правильними людьми правильно тусити. Слово “правильно” я вживаю зараз у значенні переносному. Важливий момент, мені видається, і з часом видання релізу. Ми “Вігвам” видавали на останніх етапах розвитку Майдану, стартах “кримської епопеї”, погляди українців тоді були цілком зосереджені на політичних і вже частково воєнних баталіях, що природно. Альбом пролетів повз інформаційні потоки і ми особливо і “не висовувалися” з ним через відчуття недоречності. Це зараз більша половина країни, як би це цинічно не звучало, “звикла” до війни та смертей, а тоді, в першій половині 2014-го, все відчувалося абсолютно по-інакшому…
Все це може звучати як галіма відмазка і я цілком свідомий того. Ми робимо (якщо його так можна назвати) класичний український гітарний поп з ситуативними стилістичними експериментами. Це проста за сприйняттям форма подачі музики, але вона наразі не в трендах. Є в Україні, звісно, стилістично схожі гурти, але їх музика вже стала трендом і це їм полегшує “конкуренцію”, до прикладу, з модним електронним мейнстрімом. ОЕ стали легендами і люди приймають їх такими, якими вони є. Вакарчук і команда по замовчуванню для більшості українців роблять якісний концептуальний продукт. Ми ж робимо те, що ми робимо. Без фальші. Це для мене дійсно важливо. Зрештою, нас люблять не за продуманий імідж і обгортку, а за ЛЮДЕЙ в піснях і на сцені.
З іншого боку, для мене найкращий рейтинг — це шанувальники, які приходять на концерти. Я хочу говорити з людьми через музику так, як я вмію говорити, а не так, як би мені хотілося, але я не зміг і тому мавпую. Нахрін таке. Я відмовляюся від неординарних концертів для 40-ка столичних снобів під сценою на догоду тій музиці, яка дозволить мені бути собою на сцені і в піснях.
Хочеться, щоб все відбувалося природнім чином – і зміни, і нові погляди, і відчуття. І ті ж музичні рейтинги наприкінці року. Хочеться заслужити, а не, до прикладу, не потрапляти в них з причини того, що про тебе просто не знають упорядники чергового топу. Але це вже результати нашої роботи, підходи до якої треба повсякчас вдосконалювати.
В цьому році ти також дебютував як радіоведучий передачі “Така музика”. Звідки прийшла пропозиція?
Спонтанна ідея, не менш спонтанне рішення і це ще одна хвиля, на якій я намагаюся спробувати себе в чомусь новому. Веду я передачу з Настею Передрій, однією з найкрутіших, на мій погляд, волинських радіоведучих. Її життя – це радіо. Мені такі люди дико імпонують. Настя всілякими можливими і неможливими способами намагається модернізувати державне радіо Луцьк ФМ. Свого часу ми багато спілкувалися в контексті якихось мрій, планів про те, що було б класно відкрити колись свою власну, незалежну, повноцінну радіостанцію, яка б стала явищем, брендом, навколо якого формуються, тусуються, обертаються на орбітах спільних інтересів певні творчі середовища.
Не скажу, що поява моєї першої радіопрограми — це крок до втілення мрії. Але це певний крок до усвідомлення чіткості деяких моїх мрій.
Я чомусь певен, що радіо ще повернеться в топи людських інтересів і зазвучить так, як воно звучало в минулому столітті, коли далеко не всі могли купувати платівки, коли не було інтернету, але багатьом хотілося слухати нову музику. І коли люди цілими сім’ями, тусовками, робочими колективами збиралися навколо приймачів і смакували голоси своїх епох. Хочеться, щоб радіо вернуло собі цей статус і разом з тим виросла ціна музики. Інтернет, який би він помічний не був, цю ціну істотно попустив. Але, як показує досвід, все нове і модне проростає із старого і давно забутого, що стосується того ж одягу, моди, дизайну, зачісок, вінілу… Вірю, з радіо буде все добре.І так, мені подобається вести програму, хоч це складно, бо треба мати певні навики, досвід, дикцію хорошу, зрештою… Я ще трохи хвилююся, коли виходжу щоразу в ефір. Це не сцена, однозначно, але мандражі свої є. Коли ставиш різну хорошу музику, попускаєшся, почуваєш себе на своїй хвилі. Приємна і присутність слухацької віддачі.
Нещодавно я ще й дебютував як головний редактор інтернет-видання. Але це вже зовсім інша історія.
Наскільки розвинена музична культура в Луцьку?
В Луцьку стабільно виникають і зникають гурти. Музиканти кочують від колективу до колективу, як це часто буває у невеликих містах. Тому дуже мало нових команд в контексті саме нових облич. Все надто симптоматично і спадково. Більшість не дотягує до перших студійних записів. Хоча стилістично музична сцена нашого регіону досить розмаїта.
В кожного свої амбіції на творчих полях, але музика — це леді з тих, які не терплять напівмір: або ти їй віддаєшся сповна і по-дорослому серйозно працюєш, навіть якщо це хобі, якісно підходиш до матеріалу, його запису, поширення і це дає вихлоп, або ти просто називаєш себе музикантом і це все. Той вихлоп може бути на перших порах вкрай незначним, бо все це питання стабільності, часу, досвіду і твоїх фінансових можливостей. Тобто, ти мусиш або дійсно кинути все, якщо хочеш музикою жити, музикою заробляти, або і далі жити плодами напівмір. Нічого на голому місці не з’являється — треба пуд солі з’їсти, блукати хащами, дерти волосся, бити коліна, не доїдати, не висипатися. Ми ще їмо і деремо.
Хотілося б, щоб в Луцьку, окрім самого факту появи гуртів, ще існувало повноцінне музичне життя у вигляді дійсно придатних для концертів клубних сцен, фестивалів та іншої навколомузичної інфраструктури. Прикро, що дійсно талановиті музиканти, які могли б дати українській музиці щось більше, ніж видається на перший погляд, вибирають варіант побутової рутини. Це доволі просто зробити, набагато важче зробити щось, що звучатиме після тебе.
Багато молодих українських груп виконують пісні англійською мовою. Не було ідей і собі заспівати іноземною?
Я до цього спокійно ставлюся. Особисто поки не співав би англійською. Не тому, що мови не знаю, або знаю її дуже погано, а тому, що я словесно/творчо не мислю англійською. Як і французькою, яку вчив у школі і доучував в універі. В мені живе український мелос, який мимольотом передавався через мамині колискові у глибокому дитинстві.
Для мене вкрай важливим є текстове наповнення пісень і не хотілося б у своєму незнанні англійської сходити на примітивно-бездумні словесні конструкції, як це часто траплялося за останні роки у деяких наших колег. Мені важливі правильні слова для правильних образів, а тут потрібне душевне відчуття живості мови і того, що ти дійсно справно нею володієш.
Зрештою, робити те, що ти хочеш – це найбільший прояв творчості, яку я спостерігав у своєму житті. Хочеш співати англійською – співай! Китайська? Будь ласка! Але хотілося б і знання рідної бачити. З цим у багатьох теж проблеми, але це вже питання соціокультурні, геополітичні. Зрештою, поява якісного англомовного продукту в Україні дає музикантам можливості виходу на нові ринки та сцени. Україномовна творчість як продукт пісенний якомусь французу, норвежцю, британцю мало цікавий, як показує досвід. В даному напрямку ONUKA та інші цікаві англомовні проекти робитимуть Україні добрий імідж за кордоном. Не одним ж етно торгувати у країнах близького зарубіжжя.
А щодо інших іноземних мов, то я співаю білоруською. Співав. Що буде далі – як карта ляже…
Як рідні ставляться до твоєї творчості?
В основному позитивно. Рідний брат, якому вісім, слухає ФІОЛЕТ, співає, підбирає на фортепіано партії до пісень… Ходить в музичну школу, виграє місцеві вокальні конкурси, хоче в майбутньому бути музикантом як старший брат. Але я йому кажу, що музикантом завжди встигнеш стати, якщо в тебе є смак до того, але потрібно думати про навчання і про якусь практично життєву спеціальність.
Мамині улюблені пісні – “Зимова” та “Чуєш, небо”, улюблений альбом – “Вігвам”, в неї він на телефоні знаходиться. Тато розповідає, що мама часто перед сном одягає навушники і засинає з піснями. Вдячний їм за все, а особливо за те, що не стримували – дозволяли йти до своїх мрій, якими б вони авантюрними збоку не виглядали…
Яким має бути патріотизм, в чому проявлятись?
Моє сприйняття патріотизму, як і здорового націоналізму, лежить в площині чіткій і практичній: любити Україну потрібно не лише на словах, а й у конкретних вчинках, ким би ти не був і де б ти не був. Окрім того, не можу не нагадати про власне здорове бачення націоналізму і його тлумачення як практичної любові до свого і його плекання, а не заперечення чужого і зверхність власного. Шовінізм і все інше похідне – це крайнощі для життєво нереалізованих, ображених людей.
Останнім часом, щоправда, моє сприйняття цих речей переживає дуже складні метаморфози. Дає про себе знати суто людський чинник, який все більше переконує мене у тому, що власну свідомість потрібно розідеологізовувати. Коли я чую з вулиці поночі крики п’яного бидла “Слава Україні!”, мені блювати від такого патріотизму хочеться. Це просто якийсь нігілізм, мода, яка обвішана жовто-синіми стрічками і тризубами. А мода, як відомо, має здатність минати.
Мені важко зараз уявити, якими будемо ми і якою буде країна, коли ці віяння втихомиряться, завершиться війна на Сході, валютні курси прийдуть до тями і нам прийдеться будувати своє життя в багато чому по-новому. Коли потрібно буде повертати нашу людяність, яка схвально реагує на смерть, навіть якщо це смерть політичних опонентів, а по неділях як ні в чому не бувало молиться по церквах.
Хочеться вже зараз притомності і тверезості. Щоб потім не розгрібати наслідків ситуативних станів афекту нашого народу. Хтось може зараз від душі рвати вишиванку на грудях з криком “Слава Україні!”, але при цьому лишатися мудаком, який далі смітить собі під ноги, дає хабарі, голосує за гроші, слухає шансон. Це треба лікувати вже, інакше ніякі революції і війни з їх жертвами не допоможуть нам стати іншими. Тільки спільні зусилля і праця кожного з нас, ким ти не був: лікарем, вчителем, музикантом, чиновником, поетом чи двірником. У нас є колективна відповідальність і вона називається Україна.
Ти хотів би щось глобально поміняти в своєму житті?
Як ніколи за свої 27 років, мені хочеться змін і змін якісних. Я 10-ть років прожив в Луцьку, до того трохи більше як 16-ть в рідному Дубно. Міста дуже схожі між собою, історично, духом, настроєм. Луцьк є логічним продовженням Дубно для мене, тому часом і виникає відчуття, що нікуди я в 2004-му і не переїжджав, максимум, змінив мікрорайон околиці на центральну частину…
Хочеться міняти вулиці, пейзажі за вікном, динаміку руху натовпу, а за тим – смаки, звички, звуки, слова, обличчя, як не прикро говорити про останнє. Є відчуття, що зашиваєшся у звичність. Хочеться все з ніг на голову поставити, курва. Багато що і багато хто тупо набридли, не стає волі поки щось з цим зробити, хоча ніколи за собою нерішучості не помічав.
У Луцьку комфортно жити, спокійно. Я чітко знаю, чим хочу займатися по життю і в якій мірі. Музика – моє, які б сумніви часом не гризли душу з голови. Ми стали звичною частиною луцького інтер’єру і в цій зоні комфорту дуже легко приспати свою пильність та потребу в русі вперед. Тому, зараз я чекаю якихось сприятливих моментів і знаку згори. Звучить смішно, але все буде. Нові етапи не за горами.
І на завершення побажання читачам Blackjournal.
Хочу побажати всім людям знайти внутрішню гармонію між трьома центровими точками свого Я. Між розумом, який знаходиться в голові, між серцем і почуттями, які знаходяться в грудях і між своїми інстинктами, які знаходяться нижче пояса. От коли гармонія між цим трьома точками буде віднайдена — все буде дійсно круто. У тому процесі вам допоможуть книги, музика, хороше кіно, свіже повітря, більш-менш здорове харчування і яскравий секс з гарними, світлими людьми. Вірте в краще і працюйте на нього!
Be First to Comment